Катюша     

   Да, именно такое  исконно славянское, прославленное известной песней военных лет имя у четырнадцатилетней, худенькой, светловолосой восьмиклассницы, ученицы небольшой школы, расположенной в селе, под Киевом. В селе, славившимся когда-то на весь Союз уникальными яблочными садами, в которых ученым-ботаникам удавалось выводить сорта яблок с неповторимым вкусом. Но прошли те времена. Теперь бывшие работники фруктового совхоза, оказавшегося в четвертой чернобыльской зоне, трудоустроены, в основном, в столице и преодолевают каждый  рабочий день    расстояние до города в двадцать километров утром и вечером .

    В этой школе я работал всего несколько месяцев, но поскольку часов математики и физики у меня было много, а после уроков я всегда спешил в Киев к  ученикам, с которыми занимался алгеброй и геометрией на дому, то с коллегами общался мало, а потому недостаточно хорошо был знаком с ними.

     То, что дети, отмеченные чернобыльской тенью, мягко говоря, не очень здоровы- факт очевидный. И, естественно, когда Катиной маме представилась возможность получить, благодаря своей работе, недорогую путевку в санаторий для матери с ребенком, то она и дочка отправились в Бердянскую здравницу, чтобы поправить свое здоровье, несмотря на не летнюю пору. Воздух то остается морским даже холодной весной, а летом такая, почти дармовая путевка им не светила.

     Катя вернулась в школу через три недели. В тот день первым уроком была геометрия. Несмотря на то, что Катя училась лучше всех в классе, не думаю, что на море она только и делала, что скучала за уроками. Но, вместе с тем, радостная улыбка от встречи с друзьями на ее лице сияла и войдя в класс не заметить ее я не мог. Знаю, что хвастаться не хорошо, но

 иногда пишу стихи и тут у меня мгновенно возникли в голове строчки, которые я продекламировал детям сразу:

В приазовском Бердянске спокойно

Сероватое море шумит,

Там легко, хорошо и привольно,

Но порою Катюша грустит.

А в далекой столице морозной

Снегопад суету придавил,

И холодною, ветренной прозой

Он весенние рифмы смутил.

Вот такое случилось на свете,

Что в преддверьи апрельских надежд

Заблудилась метель на планете,

Так уставшей от зимних одежд.

Но тепло непременно настанет

И сады отряхнут белизну,

А замерзшие души оттают

Вдохновенно встречая весну.

     Хочется верить, что аплодисменты учеников после прочтения   импровизированного стихотворения были искренними. Впрочем, возможно, относились они не к поэтической   моей работе, а к Кате, которая только смущенно улыбалась, безусловно польщенная вниманием одноклассников.  

     И вот именно в этот момент, когда я только взял кусочек мела

в правую руку, чтобы начать объяснение новой темы, открылась дверь в кабинет и перед учениками неожиданно возникла, тяжело подобрать более удачное слово, тридцативосьмилетняя  учительница географии, Ольга Ярославовна, классная руководительница восьмого класса, в котором как раз и проходил урок геометрии. Не помню, спросила ли она разрешения войти, но я, естественно, ей отказать не смог бы все-равно. Мало ли, может возникла необходимость какую-то информацию срочно довести к сведению детей. Так бывает в школе. Но ярко накрашенная Ольга Ярославовна, грозным взглядом окинув класс, тяжело и мрачно посмотрела на Катю, съежившуюся под начальственным, властным взглядом учительнцы, которая с нарастанием силы голоса начала свой монолог:

    - Что это за прическа, Катя? Ты что себе позволяешь? Как могла прийти в школу в таком виде?  Ты  на кого похожа? Мне что, бежать сейчас за ножницами и стричь тебя прямо сейчас и здесь. Так я могу это сделать. Ты уже не на море, а в школе или ты забыла, что являешься  ученицей?

    Учительница кричала на девочку так, как будто бы речь шла не о распущенных волосах, которые, кстати, едва доставали до плечей, а о каком-то диком проступке, совершенном Катей.

    Удивительно, но имея более чем двадцатилетний опыт работы с детьми, причем не только на уроках, а и в частых поездках в санатории, детские оздоровительные центры, турпоходы в горы с палаткми и множественные экскурсии по всей Украине, побывав со школьниками не единожды в экстремальных ситуациях, тут я растерялся. Когда много лет назад, в Карпатах

одиннадцатилетнюю Аню, сломавшую большой палец на правой ноге, при падении со скользкого камня, омываемого чистой и холодной водой горной речки, пришлось с мальчиками по очереди нести на руках несколько километров до поляны, к которой могла добраться машина скорой помощи, растерянности места не находилось. Все было ясно, требовались быстрые и слаженные действия, чтобы помочь мужественно, молча скрипящей зубами Анечке. Или когда у девятилетнего Виталика пришлось

 выхватывать камень из рук, камень уже занесенный для удара по замеченному мною за секунду до того боевому патрону крупнокалиберного пулемета, невесть где найденному шустрым мальчиком. Нет, в подобных случаях места растерянности не находилось действительно, а тут ведь случилось совсем другое. Учительница откровенно, по-хамски, унизила при всем классе девочку и будь Катя более впечатлительной, неизвестно к чему это могло бы привести. Я сначала подумал,- может это шутит Ольга Ярославовна так неудачно? То, что крикливый монолог классной руководительницы шуткой не был, я понял точно только после того как продемонстрировав свою власть и вдоволь отчитав девочку учительница быстрым, почти армейским шагом вышла из класса, хлопнув дверьми так, что осыпалась штукатурка.

    - Это что, Ольга Ярославовна кричала так только из-за длины Катиных волос?- удивленно обратился я к детям.

    - Да, но вообще-то она всегда на нас кричит,- спокойно ответил мне невысокий, обычно молчаливый Владик.

    - На своих уроках ничего подобного больше не допущу,- констатировал я.

    Теперь, уже по прошествии нескольких недель, жалею только о том, что не выставил тогда разъяренную классную руководительницу из кабинета, руководительницу, возомнившую себя полновластной хозяйкой, властительницей над податливыми, тихими и спокойными сельскими детьми.

   Работая каждый день, после уроков в сельской школе, с Киевскими учениками у них на дому, с целью повышения уровня их математических знаний, делаю вывод, что случись нечто подобное в обыкновенной, городской школе,  восьмиклассница из столицы  могла бы ответить на откровенное хамство учительницы совсем не так как Катя, которая лишь молча опустила глаза и растерянно, не кстати улыбнувшись сидела тихо. Все-таки городские дети более раскованы.

    Власть-наркотик? За годы работы в школе замечал я, конечно, неодолимую тягу к желанной власти, неважно какого уровня, и у преподавателей, желающих занять место завуча или директора, и у самих учеников. Нет, не ошибаюсь, школьников стремящихся к наркотическому опьянению власти пришлось повидать немало тоже. На море , например, где каждое лето работаю воспитателем, дежурные дети рьяно проверяют при входе в корпус , после возвращения с моря, чистоту ног от песка, надо видеть с каким усердием и какое удовольствие доставляет многим возможность сказать ровесникам или даже старшим ребятам : «Нет, у тебя недостаточно чистые ноги, иди мой их опять».

      Завуч школы, недавно оказавшаяся на руководящей должности, Леся Дмитриевна, сорокалетняя, полноватая, слишком уверенная в себе, желающая быть , или хотя бы казаться, властной, была старой подругой Ольги Ярославовны. Когда после звонка с того самого урока геометрии, я оставил восьмой класс и занес в учительскую журнал, то увидел  там подруг стоящих рядом, будто бы приготовившихся к круговой обороне. До странности деликатным и тихим глосом, то есть в манере совсем ей не свойственной, классная руководительница обратилась ко мне: "Как же вы могли, Юрий Евгеньевич, позволить себе обсуждать мои слова с детьми. Вы же учитель, как же так можно? Это же недопустимо".

     «Подслушивала, что ли?»,-подумал я и ответил:

    - А оскорбить девочку-подростка  в присутствии двадцати учеников вы считаете допустимым?

    - В уставе нашей шолы указано какой должна быть длинна волос у школьниц,-самоуверенно парировала Леся Дмитриевна поддерживая свою подругу.

    - Покажите этот устав,- попросил я.

    - Ну, он у нас хранится в сейфе.

    Потом от сейфа долго искали ключи, потом оказалось, что устав где –то и кем-то перепечатывается и потому разобран по частям.

  "Можно посмотреть его и в другой день",- через некоторое время констатировала завуч.

   Но так и не показали мне устав школы, в одном из пунктов которого указывалась бы допустимая длина волос учениц в сантиметрах, поскольку не мог основной школьный документ являть собой такую степень абсурдности. Думаю, это понятно любому здравомыслящему человеку.

    Когда я решил написать эту статью и поделился своими планами с завучем совсем другой школы, с учительницей из тех, о которых говорят: «педагог от Бога» , то она , выслушав меня, сказала:

    - Обидно только, что несмотря на то, что таких преподавателей как Ваша Ольга Ярославовна единицы, и эти единицы есть исключением из правила, у читателей может сложиться негативное мнение об учителях вообще. Так что подумайте прежде чем писать.

 Я подумал, но все же написал. Уверен, что читатели все поймут правильно.

                                                                                                         Юрий Токарь

                      ***

 Отутюженный китель советских времен

На базаре замечен был дивом,

Непарадный тускнел капитанский погон,

Рядом ценник наклеенный криво.

Офицерская форма под грудой тряпья

Ощущала себя сиротливо,

Затерявшись среди свитеров и белья,

А когда-то казалась красивой.

И осколками шпаги сверкали значки,

Горделивости бывшей стесняясь,

А над рынком о чем-то кричали грачи,

Их людские дела не касались.

Но остатки судьбы не сдают в «секонд-хенд»,

Ведь копейки не станут наградой,

И растает в душе как обман «хеппи-енд»,

А обманывать душу не надо б.

                                                   Юрий Токарь

ostp333@yandex.ru

                                 ПОМАРАНЧЕВИЙ ПОЦІЛУНОК

   Чому саме у цю школу невеличкого але охайно-вишуканого містечка під Києвом , яке ще донедавна було селищем, на свято першого дзвоника мався приїхати тодішній, помаранчевий Президент України невідомо. Мова про того Президента, який спромігся колись вдало зіграти на вродженій українській наївності та навіяти українцям примарну надію на заможне життя у країні нового коліру. Надію, спаплюжену пізніше реальним життям. До вересня 2009 року помаранчевий туман розвіявся остаточно для більшості ошуканих громадян і кольорові ілюзії вже сприймалися ними лише як пустотливі веселки мильної бульбашки. А тому батьки учнів, вчителі та й самі учні, яких, взагалі, політика цікавила мало, без щонайменших проявів ентузіазма сприйняли новину про очікуване відвідування школи найвищою посадовою особою держави.

     Але за два дні до того несподіваного для звичайнісенько- сором’язливого освітнього закладу візиту директорка зібрала вчителів на нараду. По її, випромінюючому радість обличчю, в момент повідомлення підлеглим новини про відвідини школи Президентом, педагоги зрозуміли, що п’ятидесятичотирьохрічна Алла Миколаївна, а саме так звали керівника навчального закладу і власницю яскравої, вогняно-рижої перуки, більш ніж рада такому візиту. Авжеж, вона за рік до того обійняла посаду директорки, але звершеннями на педагогічній ниві похвалитися не могла. Хіба що тим, що всіляко зміцнюючи грунт під собою вижила зі школи кількох неординарно мислячих вчителів, бачення яких освітянського шляху не співпадало з позицією керівника. А тут сам Президент збирається приїхати на перший дзвоник. Це ж неабияк могло б підняти думку громадськості стосовно рівня школи.

     Саме на цій ноті Алла Миколаївна і проводила в учительській нараду по підготовці зустрічі лідера країни. Класним керівникам була поставлена задача вже увечорі , терміново (а ще ж не скінчилися літні канікули ) зібрати дітей та їх батьків, щоб вказати їм конкретне місце знаходження під час урочистої лінійки, а також ознайомити з правилами поведінки, як то- не виходити за межі периметру, що буде огорожений охоронцями, не мати з собою великих сумок, поводитись тихо і чемно і т.д.

     Сорокадвохрічний вчитель фізики Кропивин Ігор Володимирович, класний керівник 7-В класу,  уважно вислухавши цінні вказівки , підняв руку для запитання.

-          Що Ви хотіли ? – недбало кинула йому пані директорка, зітхнувши і подивившись на

підтягнутого,одітого в охайний але зовсім недорогий темно-сірий костюм учителя.

-          Алла Миколаївна, у мене два запитання. Перше,- що робити, якщо хтось з дітей захоче до

туалету. І друге,- вкажіть точно, де буде перебувати наша, шкільна медсестра під час проведення святкової лінійки, бо з досвіду свого знаю, що знайти її на робочому місці інколи буває зовсім непросто.

-          Не смішіть мене,- миттєво зреагувала директорка,- на площі, біля школи будуть

чергувати декілька машин «швидкої допомоги»,- і після секундної паузи продовжила,-а до туалету під час проведення такого важливого заходу ходити нічого. Потерплять.

    У притиснутому власним поглядом директорки просторі учительської все ж зійнявся, хоч і ледве чутний але розгублено-обурений гомін.

-          Під ялинки, що ростуть з боку кінотеатру, нехай ідуть замість туалету,- роздратовано

кинула збентеженим підлеглим Алла Миколаївна, не бажаючи затримувати нараду на несуттєвих, другорядних, у її розумінні, питаннях.  

    Незрозуміло було присутнім на нараді, чи то їх начальниця пожартувала чи відповіла серйозно.   

     Але Кропивин все ж таки уточнив:

-          Скажіть, будь-ласка, а де саме будуть стояти машини «швидкої допомоги» ? Ви ж

знаєте, що діти у нас часом втрачають свідомість на лінійках. Ми ж у Чорнобильській зоні живемо.

-          Це все нісенітниці. Зараз надворі не спекотні дні. Нічого з учнями не станеться. А медичні

машини ви й самі зможете побачити. Не відволікайте від важливішого. Так от, саме головне,- директорка уважно подивилася на педагогів і продовжила,- сьогодні о 19.00 і завтра також о 19.00 класні керівники разом з їх батьками мусять бути на площі для проведення репетицій.

-          Яких репетицій?,- знову не стримав себе невгамонний Кропивин.

Невдоволено ковзнувши повз нього поглядом, керівник школи повільно промовила :

-          Кожний учень та учениця та їх батьки повинні знати конкретне місце, де вони будуть

стояти під час зустрічі найвищої посадової особи держави.

     І що Ви думаєте ? О 19.00 таки більшість дітлахів прийшли до школи після телефонних дзвінків а то й візитів додому класних керівників, яким за час після наради і до вечора прийшлось провести неабияку роботу. Когось доводилося вмовляти, когось майже залякувати, а когось намагатися зацікавити можливістю побачити живого президента. Так звана репетиція, на якій директорка знову вказала місця учасникам історичної, з її погляду, зустрічі відбулася і наступного дня.       

           Щоправда, як і слід було чекати, першого вересня, перед початком шкільної лінійки, яка мусила пройти на центральній площі, між школою та кінотеатром, учнів кожного класу та їх батьків розташували, враховуючи вказівки охоронців Гаранта Конституції та місцевого керівництва, зовсім не так, як на репетиціях.  Президент спізнився на сорок хвилин, але школярі, у тому числі маленькі дітлахи, мужньо чекали приїзду високого гостя, розбавляючи час очікування анекдотами та різноманітними пустощами, періодично поглядуючи на небо, вкрите темними хмарами, міркуючи:» а чи не почнеться дощ?». Дощу не було.   

     Після прибуття державного керманича святкова лінійка таки розпочалася. По закінченні ж формально-святкового дійства , Президент вирішив ощасливити першокласників своїм перебуванням на першому уроці. Ймовірно, він вважав, що його абстрактно-патріотична промова залишиться світлим спогадом у головах маленьких школяриків. А  те, що дітки б більше задоволення отримали від шоколадки чи якоїсь іграшки, високому гостю на думку не спало. Тому подарунків від Президента першокласникам не дісталося.

      Коли кортеж помаранчевого Гаранта від’їхав від школи, а телевізійники почали згортати своє приладдя, по святковому одягнені вчителі, які провели вже до того часу виховну годину у своїх класах, зібралися в учительській, сповненій ароматами подарованих, осінніх квітів та збудженням. Вони жваво обговорювали нетривіальний візит. Розпочалася дискусія про те, на якому каналі увімкнути телевізор, що стояв в учительській, аби помилуватися репортажем про свято першого вересняу їх школі. Власне, не стільки репортаж цікавив педагогів, скільки можливість побачити себе на блакитному екрані.  Саме у цей момент двері в учительську рвучко відчинилися і до неї увійшла директорка у білому,брендовому костюмі, з печаткою  якоїсь щасливої, майже не мирської думки на обличчі. Вчителі, вкотре вже, почали вітати свою керівницю зі святом початку навчального року. Але Алла Миколаївна начебто і не чула тих вітань. Вона замислено подивилася поверх голов вчителів у вікно, у замріяну осінню далечінь і коли гомін дещо стих промовила :

-          Уявляете ! Президент поцілував мене ось сюди,-  директорка повільно, вказівним

пальцем доторкнулася до своєї щоки.

       Невисока, міцненька, чорноволоса Галина Миколаївна, в урочистому, темно-синьому платті, викладач історії з тридцятирічним стажем, неабияка поціновувачка гумору з абсолютно серйозним виразом на обличчі уважно подивилася на Аллу Миколаївну, яка стояла поряд з нею, і філософським тоном констатувала:

-          Цей поцілунок не можна змивати водою. Його треба зберегти для історії.

-          Ви так вважаєте?- неголосно, і так же замислено запитала директорка.

       Щоправда, потім, помітивши таки, мабуть, скептичні погляди підлеглих та їх відвернуті, для приховування посмішок, голови, все ж, схаменувшись, посміхнулася й сама, даючи зрозуміти, що оцінила гумор викладачки.  

        Через якусь мить пролунав дзвоник, який був сигналом, поданим головою профкому для запрошення вчителів на святковий фуршет, до шкільної  їдальні і педагоги дружньо залишили учительську.   

                                                                                                                                                 Юрій Токар

Памяти моего друга Василия

Время пополам не разорвать
Как уныло-школьную тетрадь.
Солнцем сотворенную же тень,
Убивает ночь, рождает день.

А обман не виден за оберткой.
Честности с доверьем не везет.
Дисбаланс разбавлен Русской водкой,
И куда-то вместе их несет.

Но в конце становятся яснее
Никчемушность, близость и беда.
Мог ли он понять себя скорее ?
Мог остановиться ? Мог бы ? Да ?

Безразлично птицы пролетали
Над готовой ямой поутру,
Боль они почуяли едва ли,
Боль живет внизу, в людском миру.

Где-то мимо запаха левкоя,
В миражах, растерянных давно,
Никого уже не беспокоя,
Уплывет мой друг из старых снов.

Юрий Токарь