оповідання "Помаранчевий поцілунок"

                                 ПОМАРАНЧЕВИЙ ПОЦІЛУНОК

   Чому саме у цю школу невеличкого але охайно-вишуканого містечка під Києвом , яке ще донедавна було селищем, на свято першого дзвоника мався приїхати тодішній, помаранчевий Президент України невідомо. Мова про того Президента, який спромігся колись вдало зіграти на вродженій українській наївності та навіяти українцям примарну надію на заможне життя у країні нового коліру. Надію, спаплюжену пізніше реальним життям. До вересня 2009 року помаранчевий туман розвіявся остаточно для більшості ошуканих громадян і кольорові ілюзії вже сприймалися ними лише як пустотливі веселки мильної бульбашки. А тому батьки учнів, вчителі та й самі учні, яких, взагалі, політика цікавила мало, без щонайменших проявів ентузіазма сприйняли новину про очікуване відвідування школи найвищою посадовою особою держави.

     Але за два дні до того несподіваного для звичайнісенько- сором’язливого освітнього закладу візиту директорка зібрала вчителів на нараду. По її, випромінюючому радість обличчю, в момент повідомлення підлеглим новини про відвідини школи Президентом, педагоги зрозуміли, що п’ятидесятичотирьохрічна Алла Миколаївна, а саме так звали керівника навчального закладу і власницю яскравої, вогняно-рижої перуки, більш ніж рада такому візиту. Авжеж, вона за рік до того обійняла посаду директорки, але звершеннями на педагогічній ниві похвалитися не могла. Хіба що тим, що всіляко зміцнюючи грунт під собою вижила зі школи кількох неординарно мислячих вчителів, бачення яких освітянського шляху не співпадало з позицією керівника. А тут сам Президент збирається приїхати на перший дзвоник. Це ж неабияк могло б підняти думку громадськості стосовно рівня школи.

     Саме на цій ноті Алла Миколаївна і проводила в учительській нараду по підготовці зустрічі лідера країни. Класним керівникам була поставлена задача вже увечорі , терміново (а ще ж не скінчилися літні канікули ) зібрати дітей та їх батьків, щоб вказати їм конкретне місце знаходження під час урочистої лінійки, а також ознайомити з правилами поведінки, як то- не виходити за межі периметру, що буде огорожений охоронцями, не мати з собою великих сумок, поводитись тихо і чемно і т.д.

     Сорокадвохрічний вчитель фізики Кропивин Ігор Володимирович, класний керівник 7-В класу,  уважно вислухавши цінні вказівки , підняв руку для запитання.

-          Що Ви хотіли ? – недбало кинула йому пані директорка, зітхнувши і подивившись на

підтягнутого,одітого в охайний але зовсім недорогий темно-сірий костюм учителя.

-          Алла Миколаївна, у мене два запитання. Перше,- що робити, якщо хтось з дітей захоче до

туалету. І друге,- вкажіть точно, де буде перебувати наша, шкільна медсестра під час проведення святкової лінійки, бо з досвіду свого знаю, що знайти її на робочому місці інколи буває зовсім непросто.

-          Не смішіть мене,- миттєво зреагувала директорка,- на площі, біля школи будуть

чергувати декілька машин «швидкої допомоги»,- і після секундної паузи продовжила,-а до туалету під час проведення такого важливого заходу ходити нічого. Потерплять.

    У притиснутому власним поглядом директорки просторі учительської все ж зійнявся, хоч і ледве чутний але розгублено-обурений гомін.

-          Під ялинки, що ростуть з боку кінотеатру, нехай ідуть замість туалету,- роздратовано

кинула збентеженим підлеглим Алла Миколаївна, не бажаючи затримувати нараду на несуттєвих, другорядних, у її розумінні, питаннях.  

    Незрозуміло було присутнім на нараді, чи то їх начальниця пожартувала чи відповіла серйозно.   

     Але Кропивин все ж таки уточнив:

-          Скажіть, будь-ласка, а де саме будуть стояти машини «швидкої допомоги» ? Ви ж

знаєте, що діти у нас часом втрачають свідомість на лінійках. Ми ж у Чорнобильській зоні живемо.

-          Це все нісенітниці. Зараз надворі не спекотні дні. Нічого з учнями не станеться. А медичні

машини ви й самі зможете побачити. Не відволікайте від важливішого. Так от, саме головне,- директорка уважно подивилася на педагогів і продовжила,- сьогодні о 19.00 і завтра також о 19.00 класні керівники разом з їх батьками мусять бути на площі для проведення репетицій.

-          Яких репетицій?,- знову не стримав себе невгамонний Кропивин.

Невдоволено ковзнувши повз нього поглядом, керівник школи повільно промовила :

-          Кожний учень та учениця та їх батьки повинні знати конкретне місце, де вони будуть

стояти під час зустрічі найвищої посадової особи держави.

     І що Ви думаєте ? О 19.00 таки більшість дітлахів прийшли до школи після телефонних дзвінків а то й візитів додому класних керівників, яким за час після наради і до вечора прийшлось провести неабияку роботу. Когось доводилося вмовляти, когось майже залякувати, а когось намагатися зацікавити можливістю побачити живого президента. Так звана репетиція, на якій директорка знову вказала місця учасникам історичної, з її погляду, зустрічі відбулася і наступного дня.       

           Щоправда, як і слід було чекати, першого вересня, перед початком шкільної лінійки, яка мусила пройти на центральній площі, між школою та кінотеатром, учнів кожного класу та їх батьків розташували, враховуючи вказівки охоронців Гаранта Конституції та місцевого керівництва, зовсім не так, як на репетиціях.  Президент спізнився на сорок хвилин, але школярі, у тому числі маленькі дітлахи, мужньо чекали приїзду високого гостя, розбавляючи час очікування анекдотами та різноманітними пустощами, періодично поглядуючи на небо, вкрите темними хмарами, міркуючи:» а чи не почнеться дощ?». Дощу не було.   

     Після прибуття державного керманича святкова лінійка таки розпочалася. По закінченні ж формально-святкового дійства , Президент вирішив ощасливити першокласників своїм перебуванням на першому уроці. Ймовірно, він вважав, що його абстрактно-патріотична промова залишиться світлим спогадом у головах маленьких школяриків. А  те, що дітки б більше задоволення отримали від шоколадки чи якоїсь іграшки, високому гостю на думку не спало. Тому подарунків від Президента першокласникам не дісталося.

      Коли кортеж помаранчевого Гаранта від’їхав від школи, а телевізійники почали згортати своє приладдя, по святковому одягнені вчителі, які провели вже до того часу виховну годину у своїх класах, зібралися в учительській, сповненій ароматами подарованих, осінніх квітів та збудженням. Вони жваво обговорювали нетривіальний візит. Розпочалася дискусія про те, на якому каналі увімкнути телевізор, що стояв в учительській, аби помилуватися репортажем про свято першого вересняу їх школі. Власне, не стільки репортаж цікавив педагогів, скільки можливість побачити себе на блакитному екрані.  Саме у цей момент двері в учительську рвучко відчинилися і до неї увійшла директорка у білому,брендовому костюмі, з печаткою  якоїсь щасливої, майже не мирської думки на обличчі. Вчителі, вкотре вже, почали вітати свою керівницю зі святом початку навчального року. Але Алла Миколаївна начебто і не чула тих вітань. Вона замислено подивилася поверх голов вчителів у вікно, у замріяну осінню далечінь і коли гомін дещо стих промовила :

-          Уявляете ! Президент поцілував мене ось сюди,-  директорка повільно, вказівним

пальцем доторкнулася до своєї щоки.

       Невисока, міцненька, чорноволоса Галина Миколаївна, в урочистому, темно-синьому платті, викладач історії з тридцятирічним стажем, неабияка поціновувачка гумору з абсолютно серйозним виразом на обличчі уважно подивилася на Аллу Миколаївну, яка стояла поряд з нею, і філософським тоном констатувала:

-          Цей поцілунок не можна змивати водою. Його треба зберегти для історії.

-          Ви так вважаєте?- неголосно, і так же замислено запитала директорка.

       Щоправда, потім, помітивши таки, мабуть, скептичні погляди підлеглих та їх відвернуті, для приховування посмішок, голови, все ж, схаменувшись, посміхнулася й сама, даючи зрозуміти, що оцінила гумор викладачки.  

        Через якусь мить пролунав дзвоник, який був сигналом, поданим головою профкому для запрошення вчителів на святковий фуршет, до шкільної  їдальні і педагоги дружньо залишили учительську.   

                                                                                                                                                 Юрій Токар